Гінеколог із Лисичанська лікує котелевських жінок
Гінеколог із Лисичанська лікує котелевських жінок
Інна Вікторівна Рожнєва нещодавно поповнила колектив Котелевської лікарні планового лікування. Вона — лікар-гінеколог із майже 30-річним досвідом роботи. Жила і працювала в Лисичанську Луганської області, а родом із сусіднього Сєвєродонецька.
Через війну довелося покинути все: дім, роботу, рідне місто... 19 березня вона переїхала до доньки у Полтаву, яка мешкає там із чоловіком і дитиною. А 84-річний батько спочатку не погоджувався їхати з нею, щоб не полишати будинок у Лисичанську. Та згодом додзвонитися до нього стало неможливо, бо український мобільний зв’язок на тих територіях окупанти вимкнули. Інна Вікторівна дуже хвилювалася за батька. Тому при першій же нагоді попросила знайомого волонтера Романа, який вивозив біженців на підконтрольні Україні території, забрати його з Лисичанська. Коли Роман дістався будинку Інни Вікторівни, батька угледів на городі неподалік. На роздуми часу не давав, допоміг швидко зібратися і повіз до Дніпра. Там його зустріла донька і разом поїхали до Полтави. Під час недавньої зустрічі жінка розповіла:
— Про те, щоб десь влаштуватися на роботу спочатку навіть не думала. Я була в розпачі від того, що довелося вмить покинути місця, де жила весь час, де виросли діти, де мала друзів, де кожен клаптик землі здавався близьким і рідним... Там залишилося все, адже з собою взяла лише одну валізу з найнеобхіднішими речами.
— А, загалом, багато людей виїхали з міста, щоб не потрапити в окупацію? І чи правда, що чимало місцевих там підтримують «руський мір»?
— Є такі, що підтримують, але, повірте, їх не багато. Для прикладу скажу, що із 23 лікарів-гінекологів, які працю-вали в медзакладах Лисичанська, не виїхали лише п’ять. Воювати за, так звану, лнр ідуть, у більшості, ті, які не хочуть працювати, пиячать, наркоманять і т.д. З боку росії у нас воюють переважно кадирівці, вагнерівці і буряти. Щодо останніх, то деякі з них у порожні чужі квартири вже навіть сім’ї свої перевезли. Це просто жах якийсь...
— А ваш будинок уцілів?
— За два тижні після того, як забрала батька, сусіди через волонтерів повідомили, що в наше подвір’я влучила ракета, від вибуху залишилася велика вирва, зруйновано огорожу. Тоді будинок був цілим. Що зараз, — не знаю, бо зв’язку немає ніякого взагалі...
— Як потрапили до нашого селища?
— Якось донька побачила в Інтернеті оголошення про те, що в лікарню Котельви потрібен гінеколог, але я не взяла це всерйоз до уваги. Невдовзі під час відвідин перукарні розговорилися зі знайомою жінкою, яка мене обслуговувала. Говорили про те, про се... Поруч сиділа ще одна клієнтка. З нашої розмови вона зрозуміла, що я за спеціальністю гінеколог і знаю про вакансію в Котельві. Жінка, повибачавшись, втрутилася у наш діалог: «Ви не знімайте з рахунку Котельву. У мене там родичі живуть, гарне селище. Поїдьте туди, дізнайтеся більше про роботу.» А через кілька днів вона ще раз зв’язалася зі мною через знайому перукарку і настійніше порадила поці-кавитися пропозицією щодо працевлаштування. Зрештою я так і зробила — сіла на маршрутку і приїхала до вашого мальовничого селища, про яке раніше нічого не чула і не знала...
Загалом, Інна Вікторівна виявилася людиною привітною, відкритою до спілкування. У Котельві лікарку забезпечили не лише роботою, а й житлом. Жінка задоволена, невдовзі зможе забрати сюди і батька. В Котелевській лікарні планового лікування вона працює з 16 липня, веде прийом у приміщенні поліклініки та чергує в стаціонарі. Приємно вражена базою медичного закладу:
— У Лисичанську, де до війни мешкали 120 тисяч чоловік, пологовий будинок був майже таких розмірів, як у Котельві, хоча це селище з помітно меншою кількістю населення. Загалом, мені сподобалося тут, на вулицях порядок, багато квітів, чудова природа. Однак, дуже хочеться додому, до рідної оселі. Як воно буде, не знаємо, але мріємо повернутися назад і віримо, що наше місто звільнять від окупантів...
